Філософія - Петрушенко В.Л. - 14.4. Основні аспекти буттєвих виявлень людської особистості

Людська особистість реалізує себе через основні форми діяльності (див. розділ 12), фактично створюючи усе строкате багатство людської життєдіяльності. Але форми прояву особистості, напевне, так само невичерпні, як і її корені. Тому варто придивитися до цього спеціально.

Найперше виявлення особистості - це активність, що, в кінцевому підсумку, виливається у творчість.

Оскільки особистість неповторна, остільки відбиток цієї неповторності лежить на всіх продуктах її діяльності. Досить яскраво це проглядається на прикладі мистецтва, оскільки справжніми творами тут визнаються лише ті, що постають оригінальними. Проте, як засвідчують спеціальні дослідження, неможливо вилучити елементи особистісних проявів із науки, із практичної діяльності, із людських стосунків. Здавалося б, науковець спостерігає за реальними процесами та явищами дійсності і виконує лише роль їх ретельного реєстратора, але насправді має значення, що саме він обирає в якості об'єкта дослідження, які використовує для його вивчення засоби, поняття, теоретичні принципи, нарешті, які назви він дає своїм відкриттям. Усе це задає певну інтелектуальну традицію в даній галузі науки, яка може виявитись вирішальною та доленосною для її подальшого розвитку.

У цьому сенсі людська особистість постає не лише джерелом творчої активності, а й носієм її результатів, при тому у подвійному значенні: з одного боку, особистість засвоює історичні здобутки інших поколінь та культурних традицій, а, з іншого боку, вона сама виявляється як їх опредметнення та актуалізація. Тому врешті поза реальними якостями реальних особистостей не існує культурно-історичної традиції, наукової школи, історичного досвіду.

Як вже неодноразово зазначалося, для людини, тим більше — для особистості - найпершим предметом творчості постає вона сама, тому творчість, як вияв особистості, слід доводити до себе-творення (або самостворення): людська особистість, врешті, творить себе сама, а тому її необхідною ознакою постає потреба у самовдосконаленні.

В психології існують численні типології людської особистості; ми не будемо розглядати їх докладно, але нагадаю, що ще Арістотель поклав початок таким типологіям, виділивши чотири різновиди характерів (холерик, сангвінік, флегматик, меланхолік). К.-Г. Юнг зі проявами ділив особистості на інтровертів (більше спрямованих вглиб себе) та екстравертів (більше спрямованих на зовнішню активність). Представники дуже розповсюдженої сьогодні течії соціоніки поділяють людські особистості на численні різновиди в залежності від їх спрямованості та особливостей інтелектуальної діяльності (творці та виконавці, пости та мислителі та ін.). Всі ці типології активно використовуються у психологічній практиці

У філософії на перший план виходять соціальні та історичні прояви особистості, де типологізуючі функції виконують такі ознаки, як "соціальна роль”, "соціальний статус", "соціальна верства". Історія засвідчує, що всі ці прояви відіграють колосальну роль у реальному житті як окремої людини, так і суспільства в цілому. При тому, як казали в Стародавньому Римі, не лише посада творить людину, а й людина творить посаду: особистість так чи інакше індивідуалізує певну соціальну посаду або роль, оскільки в ній ніколи не розчиняється.

Щоправда, з давніх часів існує стійка тенденція вважати, що справжня, творча, розвинена особистість стоїть поза всіма тчи соціальними обмеженостями, сприймаючи їх як умовні. Наприклад, поза соціальним статусом знаходився Сократ; Христос закликав людей бути дітьми, які також знаходяться поза соціальними рангами

Проте в реальному житті суспільства кожна людина набуває соціальних якостей (проходить соціалізацію) лише включаючись у виконання тих чи інших соціальних функцій. Соціальні верстви визначаються характером соціальної діяльності, заможністю юридичним статусом (наприклад, дворяни, чиновники, підприємці); соціальні ролі - характером соціальної функції у відношенні до інших людей (наприклад, соціальна роль дбайливого батька, нареченої, службовця, представника влади та ін.). В усіх зазначених виявленнях людська особистість так чи інакше засвідчує свій рівень, свою зрілість, свої активність та обдарованість. Проте, якщо вона виходить на рівень глибокого усвідомлення тих типів людських відношень, які ми характеризували через відношення "Я та Інший", "Я і Ти", "Я та Я", то елемент вселюдськості так чи інакше починає проявлятися в ній як провідний та вирішальний. Можна стверджувати, що якщо розуміти філософію як своєрідну "топографію" людськості, то особистість при цьому постане як основний компонент такої топографії.

Досить відчутного поширення набувають в наш час так звані гендерні дослідження, які стосуються з'ясування відмінностей в інтелектуальних та соціально-дійових проявах між чоловіками та жінками. Засновник цього напряму досліджень англієць Ентоні Гіденс почав доводити, що відмінності в поведінці, в самоідентифікації, в самопроектах та претензіях чоловіків та жінок зумовлені не статтю, а соціальними чинниками - традиціями, вихованням та ін. Відповідно, було висунуте гасло сприяти переходу від неправильної, орієнтованої на чоловіче цивілізації до цивілізації, де між чоловіками та жінками будуть усунуті штучні та невиправдані розмежування. Гендерні дослідження були поширені на сферу культури, соціальної та політичної діяльності, навіть—на дослідження в галузі епістемології. В останньому випадку почали вивчатися особливості побудови інтелектуальних процесів та структур представниками різних статей. В цілому не можна не визнати виправданості, цікавості та корисності тендерних досліджень; можливо, їх результатом стане виправдане порівняння жіночого та чоловічого, так багато разів обіграного в анекдотах та байках різного типу. Проте прихильники усунення відмінностей в соціальних та культурних статусів жінок та чоловіків не враховують однієї простої речі: такі відмінності не були привнесені в суспільно-історичний процес ззовні або штучно; навпаки, вони виникли стихійно, спонтанно, ніби самі собою. Це значить, що під ними існувала серйозна основа.

Можна погодитись із тим, що сучасний стан суспільства дозволяє максимально здолати такі відмінності, але не можна погодитись із характеристикою останніх як невиправданих, умовних, спричинених злою волею однієї частини людства. Така ситуація із тендерними дослідженнями змушує звернути увагу ще на одну сторону реальних виявлень особистості: якості особистості не підвішені в невагомому просторі, вони є властивостями реальної живої людини. Навряд чи можна вважати, що характеристики особистості ніяк не пов'язані із біологічними та психологічними властивостями людини, скоріше навпаки: оскільки інтелектуальні, духовні процеси виникають на фунті біопсихічних, остільки між тими та іншими існують взаємні переходи та впливи. Духовне вище від психічного, а тому від нього максимально вільне, принципово самодетерміноване. Але духовне перш за все обернене до біопсихічного, ним трансформується, його враховує. Дослідження процесів становлення людської самоідентифікації засвідчує, що діти ідентифікують себе спочатку на основі власних тілесних характеристик та проявів, а потім на основі психічних. Багато чого в засадах нашої особистості накопичується на основі живих вражень, якихось первинних імпульсів, яскравих та неповторних образів, що досить органічно поєднані із відчуттями, тілесними рухами, емоціями та ін. Тому своїми оригінальністю та неповторністю людська особистість багато в чому завдячує миттєвостям та неповторностям наших живих відчуттів, інтуїцій та вражень. Все це входить в нашу духовну біографію, а остання постає основою нашої самоідентичності.

До особливої сфери реальних проявів людської особистості слід віднести також спілкування, яке філософія розглядає досить широко: це не лише сумісне проживання, сумісна діяльність, мовне спілкування, а й входження в інтимні стосунки, діалог із іншими історичними епохами, культурами, зміна форм діяльності, взаємини із природою, акти самопізнання та самоідентифікації. Оскільки людина не наслідує генетично людські якості, саме спілкування відіграє вирішальну роль у тому, що і як буде входити в духовний світ людини, та як в останньому буде проявляти себе людська самість.

Спілкування - це один із важливих початків людини як людини; недаремно інколи говорять, наставляючи людину: дивися, як це роблять інші, і роби так само. Естафету людськості ми переймаємо від інших людей, які є справ-

жньою актуалізацією людського початку буття, і вже внаслідок того ми не можемо бути настільки егоїстичними, щоби не визнавати: найперше та необхідне задля того, щоби бути людиною, нам дароване іншими людьми, врешті всіма попередніми поколіннями. Якою може бути і реально ф буває людина - це ми також здобуваємо в спілкуванні та через спілкування, бо лише тут ми перебуваємо в стихії людського початку буття.

Те ж саме стосується і народів: навряд чи існує такий народ або такий етнос, який створив себе сам, поза спілкуваннями та діалогами із іншими. Звичайно, врешті найціннішим для людини (і народу) виявляється те, наскільки вона (і він) змогли прийняте перетворити на органічний елемент свого духовного ядра, але поза людським спілкуванням та людським середовищем не було би чого приймати та перетворювати.

Отже, спілкування - одна із фундаментальних форм виявлення принципової єдності людства та людського способу буття. Водночас це і фундаментальна форма становлення та виявлення людської особистості. Врешті, лише у спілкуванні — прямому чи опосередкованому - може відбутися найважливіше та найзаповітніше для людської особистості: досягнута єдність сутності та існування, за якої людина зможе в своїх діях відчувати власну повноту та автентичність, а в своїх самоусвідомленнях приймати свої дії та вчинки як внутрішньо виправдані, важливі, необхідні.

Висновки

людська особистість як осереддя людського початку в людині - це явище в багатьох відношеннях унікальне і незвичне: саме завдяки здатності бути особистістю людина набуває субстанціальних виявлень, тобто постає самовладною, самодетермінованою, такою, що продукує сенси. характеристики людської особистості розкриваються у двох провідних вимірах: спрямованому всередину людського єства (де особистість постає як "самість") та спрямованому назовні, на діяльну та творчу активність. поняття людської особистості окреслюється через співвідношення із іншими поняттями, що характеризують людину, а також через сукупність найперших цінностей та реальних буттєвих виявлень.

Додаткова література з теми

1. Арсеньев а. с. философские основания понимания личности — м.: изд-во "академия", 200і.

2. Бахтин М.М. К философии поступка // Философия и социология науки и техники. Ежегодник 1984-1985. - М, 1986.

3. Бердяев НА. Философия свободы. Смысл творчества. - М., 1989.

4. Батай Ж. Внутренний опыт. - СПб.. 1997.

5. Бубер М.Яи Ты. - М., 1991.

6. Бытие человека в культуре. - К.. 1991.

7. Лев і нас Е. Між нами: Дослідження. Думки-про-іншого. - К.. 1999.

8. Маслоу А. Новые рубежи человеческой природы. - М., 1999.

9. Мунье Э. Персонализм. - М., 1992.

10. О человеческом в человеке. - М., 1991.

11. Шаронов В.В. Основы социальной антропологии. - СПб., 1997.

12. Хьелл Л.. Зиглер Д. Теории личности.- СПб: Питер, 2000.